Отримання доказів відповідно до Гаагзької конвенції

Сукупність юридичних фактів, які дозволяють вирішити справу по суті, досить широка і різноманітна. Принцип диспозитивності неможливо розглядати окремо від обов'язку сторін подавати докази.

В основі доказування лежить практична діяльність, у ході якої відбувається сприйняття фактичних даних, а також безпосередньо сприймаються окремі факти. Все це піддається логічному аналізу, в результаті раціонального мислення висуваються версії, які знову перевіряються практичною діяльністю.

Функція суду зводиться до того, щоб в процесі розгляду і вирішення кожної справи досягти вірного знання про фактичні обставини, відповідних для спірних правовідносин, і вірно застосувати до встановлених юридичних фактів норму або ряд норм матеріального права.

Зазвичай сторони у судовому процесі не в усіх випадках мають докази, необхідні для доведення фактів, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення. Процес виявлення та збору необхідних для розгляду справи доказів не завжди обмежується рамками складання позовної заяви та попередньої підготовки справи до розгляду. Значною мірою практика доказової діяльності у цивільних справах стикається з моментами, коли необхідні для вирішення справи або обґрунтування правової позиції докази, перебувають за територіальними і юрисдикційними межами України. При цьому процес отримання доказів у спорі, що включає іноземний елемент, є значно складнішим і здійснюється через діяння спеціального міжнародно-правового механізму, який базується на міжнародних конвенціях.

Міжнародне співробітництво у цьому аспекті полягає в організації, перш за все, судової взаємодопомоги, що ґрунтується на техніці судового доручення (commission rogatoire), тобто отримання доказів за кордоном за допомогою суду (судовий спосіб). Водночас, Конвенція передбачає можливість збору доказів дипломатичними та консульськими агентами, а також так званими комісарами (commissaries), тобто, іншими словами, передбачає квазі-судовий спосіб.

Отже, у світовій практиці склалися два основних способи отримання доказів за кордоном: 1) судовий, пов'язаний з безпосередньою чи опосередкованою участю судових органів двох держав у здійсненні діяльності, спрямованої на отримання доказів та 2) позасудовий, коли самі сторони власними силами організовують пошук і збір доказів та доказової інформації та території іншої держави. Разом з цим, збір доказів за кордоном самим судом чи за його посередництвом (судовий спосіб) здійснюється, як правило, з використанням міжнародно-правового механізму, передбаченого двосторонніми чи багатосторонніми міжнародними договорами.

Йдеться, перш за все, про Гаазьку конвенцію про отримання за кордоном доказів у цивільних справах від 18 березня 1970 р. (далі — Конвенція), що є чинною для України.

Говорячи про предмет регулювання цієї Конвенції, слід зважати на те, що, на відміну від, наприклад, Брюссельської Конвенції від 27 вересня 1968 р. про підсудність при виконанні судових рішень по цивільних справах, яка містить перелік відносин, що виключені зі сфери її застосування, Гаазька Конвенція 1970 року не передбачає спеціальних положень щодо предметного обмеження сфери її застосування. Отже, можна дійти висновку, що кожна держава має право на власний розсуд тлумачити зміст понять «цивільна справа».

Докази, за своєю природою, у силу об'єктивних чи суб'єктивних обставин, можуть знаходитись як у межах територіального округу конкретного суду, так і поза такими, в тому числі і на території інших держав, у зв'язку з чим набуває гостроти питання щодо обрання механізмів отримання таких доказів.

Головне місце в цьому механізмі, на цей час, посідає Конвенція, ратифікована Україною згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних справах» від 19 жовтня 2000 р.

Зазначена Конвенція ратифікована більш як 40 країнами світу, а тому деякі дослідники говорять про набуття нею універсального характеру, зазначаючи, що вона містить певний загальновизнаний стандарт (модель).

Перш за все варто відзначити, що Конвенція, що діє замість конвенцій з питань цивільного процесу від 17 липня 1905 р. та 1 березня 1954 p., в якості основної мети має встановлення у відносинах держав-учасниць спрощеного порядку отримання судових доказів за кордоном.

Розглядаючи судовий спосіб збору доказів за кордоном, варто відзначити, що Конвенція встановлює механізм судової взаємодопомоги, тобто передачі одним суддею іншому своїх повноважень щодо вчинення відповідних процесуальних дій. Порівняно з іншими Гаазькими конвенціями, присвяченими міжнародній судовій взаємодопомозі, система передачі судових доручень, встановлена Конвенцією 1970 року, передбачає створення в кожній державі-учасниці спеціального органу.

Наприклад, відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних справах» від 19 жовтня 2000 р. відповідним центральним органом України є Міністерство юстиції.

Отже, судові доручення направляються безпосередньо такому центральному органу відповідної держави без посередництва інших органів цієї держави (ч. 2 ст. 2 Конвенції).

Певні вимоги висуваються, зокрема, і до форми та змісту відповідного судового доручення. Так, останнє повинно мати декілька обов'язкових елементів, а саме: відомості про сторони, короткий зміст спору і дій, стосовно яких направлено відповідний запит; а в разі необхідності — більш детальну інформацію про осіб, яких необхідно допитати; відомості про питання, які необхідно з'ясувати; про документи, які необхідно оглянути, тощо (ст. 3 Конвенції).

У разі коли компетентний центральний орган вважає, що не дотримано умов щодо форми чи змісту наданого судового запиту або доручення, він негайно повідомляє про це компетентний центральний орган держави, який направив відповідне судове доручення (запит). Стаття 12 Конвенції містить також застереження, що компетентний орган держави, до якого направлено відповідне судове доручення, може взагалі відмовитись від виконання останнього у разі якщо дійде висновку, що виконання відповідного доручення не входить до сфери дії Конвенції. Відповідна відмова має бути мотивована. У принципі, всі проблеми такого роду вирішуються шляхом двосторонніх переговорів між компетентними органами таких держав (ст. 5 Конвенції).

Наступним етапом механізму збору та отримання доказів за кордоном, згідно з положеннями Конвенції, є безпосереднє виконання відповідного судового доручення. Виконання останнього, у принципі, здійснюється у відповідності до процесуальних форм та порядків, згідно з якими діє судовий орган держави, до якої направлено запит (ч. 1 ст. 9 Конвенції).

Конвенція передбачає також можливість виконання судового доручення відповідно до процесуального законодавства суду, який направив це доручення (запит). Однак відповідний порядок може бути реалізовано лише в тому випадку, коли застосування іноземного процесуального законодавства при виконанні направленого судового доручення не суперечить законодавству держави, в якій виконується таке доручення (ч. 2. ст. 9 Конвенції).

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Конвенції судове доручення повинно бути виконано негайно. Звичайно навряд чи тут йдеться про пріоритет розгляду вказаного доручення щодо місцевих судових справ, однак значною мірою слід покладатися на старанність судових органів щодо виконання цього доручення. Швидкість виконання останнього, безумовно, залежить від багатьох факторів, наприклад від можливостей особи, яку необхідно допитати, надати відповідні докази чи пояснення, або строків розгляду відповідних звернень у національних органах тощо.

Так само у виконанні доручення може бути відмовлено і у випадку, коли це призведе до заподіяння шкоди чи створення загрози національним інтересам та суверенітету запитуваної держави (ч. 1 ст. 12 Конвенції).

Безумовно, передбачений ст. 12 Конвенції перелік підстав відмови від виконання судового доручення є вичерпним і не може бути підданий розширеному тлумаченню в національному законодавстві.

Іншим, передбаченим главою II Конвенції, способом отримання доказів за кордоном є одержання доказів дипломатичними службовцями, консульськими агентами та уповноваженими. У Законі про ратифікацію Конвенції, Україна зробила застереження щодо виключення застосування положень глави II Конвенції, за винятком статей 15, 20, 21, 22. Таким чином, використання цього способу отримання доказів на території України є значно обмеженим.

Зазначений спосіб отримання доказів за кордоном, порівняно із судовим дорученням, є другорядним — не стільки в силу порядку викладення в рамках Конвенції, скільки з причин більшої залежності від розсуду держави, на території якої знаходяться відповідні докази або збирається доказова інформація. Численні застереження, що супроводжують використання такого способу отримання доказів, значно знижують його ефективність. Зокрема, за ч. 2 ст. 15 Конвенції договірна Держава може заявити, що докази можуть збиратися дипломатичними службовцями або консульськими агентами, лише якщо згода на це надана на підставі їхніх звернень або звернень від їхнього імені до відповідного органу, визначеного Державою, яка робить таку заяву.

Проте, незважаючи на наявність значного переліку перешкод у використаннi даного способу отримання доказiв за кордоном, розглянемо порядок його реалiзацiї на пiдставi положень Конвенцiї.

Перш за все варто вiдзначити, що звернення до консульських агентiв для отримання доказiв за кордоном було передбачено раніше в Гаазьких конвенцiях з питань цивiльного процесу 1905 та 1954 рокiв. Конвенцiя 1970 року iстотно не змiнила їх роль, проте була зроблена спроба посилити ефективнiсть доказової дiяльностi таких суб'єктiв. У цiлому, кориснiсть застосування «консульського» способу отримання доказiв за кордоном подвiйна: по-перше, консульський агент при виконаннi доручень нацiонального суду використовує процедуру «for», а, по-друге, цей спосiб характеризується вiдсутнiстю витрат (або їх незначним розмiром), що також є досить суттєвим. При цьому повноваження консульського агента по отриманню доказiв на територiї iноземної держави обумовленi, з одного боку, рамками доручення, одержаного ним вiд свого нацiонального суду, а з iншого — вiдсутнiстю в його дiях примусу та наявнiстю «пасивного» або «активного» дозволу компетентних органiв держави мiсця отримання доказiв.

Дещо iншим є питання отримання доказiв за кордоном уповноваженими особами. Введення iнституту останнiх, серед iнших механiзмiв отримання доказiв за кордоном, є нововведенням Конвенцiї у зв'язку з пропозицією США.

Конвенцiя практично нi в який спосiб не обмежує використання даного iнституту додатковими умовами. Вона не мiстить яких-небудь обов'язкових норм стосовно вимог до квалiфiкацiї та характеристик уповноважених, яких суди обирають за власним розсудом, з урахуванням клопотання сторiн.

Варто також відзначити, що виключність застосування Конвенції у сфері отримання доказів за кордоном по цивільних справах може мати місце лише в тому випадку, коли держави-учасниці одночасно відмовляються від своєї компетенції поширювати власне правове регулювання на дану сферу за допомогою різноманітних внутрішніх засобів. Наприклад, у разі коли Конвенція лише надає юридичної обов'язковості певним діям, виконання яких раніше ґрунтувалося на правилах міжнародної ввічливості, то вона не може розглядатися як така, що має виключний характер. У такому випадку застосування процедур, передбачених Конвенцією для отримання доказів із-за кордону, буде розглядатися як додатковий спосіб отримання доказів по справі.

Наприкiнцi необхідно зазначити, що безперечною зручнiстю використання iнституту уповноважених осiб для країн загального права, у бiльшостi яких процесуальне право передбачає таку можливiсть, є, як i у випадку з консульськими та дипломатичними агентами, спрощенiсть адаптацiї результатiв, отриманих уповноваженими особами при збираннi доказiв за кордоном, до нацiональної процедури. Звiсно, уповноваженi особи у своїй дiяльностi керуються правом «forprocessus», що виключає можливi конфлiкти з правом держави, на територiї якої здiйснюються вiдповiднi дiї щодо отримання доказiв. Вiдсутнiсть примусу в їх дiяльностi виключає також необхiднiсть дотримання уповноваженим процесуальних обмежень, що передбаченi в державi «виконання». Зокрема, на нього не поширюються iмперативнi приписи щодо iмунiтету свiдкiв у випадку, коли право «forprocessus» припускає отримання показань свiдкiв у конкретному випадку, а останнi згоднi їх надати.

Дослідження основних механізмів виявлення та збору доказів за кордоном, передбачених у Гаазькій конвенції, не вичерпує всієї проблематики, зокрема, актуальними залишаються питання виключності Конвенції, співвідношення з національними засобами отримання доказів. Однак використання зазначених механізмів на сьогодні видається практично єдиним ефективним способом офіційного збору за кордоном доказової інформації.

 

Ольга Чудновська, адвокат

Адвокатської компанії «Чудновський та партнери»